Дорога до НУХТу

Ще навчаючись в школі (а я закінчувала середню школу у Нововолинську – інтернаціональному шахтарському містечку у Волинській області, розташованому за 7 кілометрів від кордону з Польщею), я знала, що моя майбутня професійна діяльність буде пов’язана з хімією. Починаючи з 7 класу, це був мій найулюбленіший шкільний предмет. Під час навчання в старших класах я була переможцем міських та обласних олімпіад з хімії, учасником і призером Республіканських і Всесоюзних олімпіад. Завдяки цьому, закінчуючи школу, я вже мала запрошення на вступ до Університету ім. Т.Г. Шевченка на хімічний факультет і, власне кажучи, була впевнена, що саме там і буду навчатися. Проте дуже часто у нашому житті якийсь випадок чи випадкова зустріч можуть круто змінити як плани на майбутнє, так і саме майбутнє. Так сталося і зі мною. У липні 1975 року я приїхала у Київ здавати документи на хімічний факультет Університету ім. Т.Г.Шевченка. На той час у Київському інженерно-будівельному інституті (нині Київський національний університет будівництва і архітектури – прим. автора) навчалася моя старша сестра. І одна з подруг моєї сестри розповіла про нову перспективну спеціальність, яку опановують її однокласники у Київському технологічному інституті харчової промисловості (КТІХП, нині Національний університет харчових технологій – прим. автора). І це виявилась спеціальність «Технологія мікробіологічних і вітамінних виробництв». На відміну від теперішнього часу, у 17 років мене було досить легко переконати, і кількох годин інформації виявилось достатньо для того, щоб здати документи не в Університет ім. Т.Г.Шевченка, а у КТІХП. Проте в приймальній комісії мене чекала перша несподіванка. Я була впевнена, що на цю спеціальність профілюючим предметом буде хімія. Тоді золотим медалістам достатньо було здати на 5 балів один профілюючий предмет, аби стати студентом бажаної спеціальності. Але виявилось, що профілюючим предметом на нашу спеціальність була математика, до того ж ще й усна. Тому наступний місяць був присвячений вивченню теоретичної математики: формули, гіпотези, доведення теорем і т.д. І 1 серпня 1975 року я успішно, на 5 балів, здала математику та стала студенткою нашого, тоді ще Інституту.

Навчання: тоді і зараз

Чим принципово відрізнялося наше навчання впродовж 5 років тоді, з 1975 по 1980 рік і зараз? По-перше, ми вивчали надзвичайно велику кількість інженерних дисциплін: опір матеріалів, теорія машин і механізмів, матеріалознавство, гідравліка, теплоенергетика, деталі машин (з виконанням курсового проекту) та ін.. А на опанування дисциплін біологічного спрямування відводилося дуже мало часу. Зараз собі це важко уявити, але ми вивчали не «Загальну мікробіологію і вірусологію», а всього-навсього «Технічну мікробіологію», не вивчали «Генетику», «Основи імунології», «Біологію клітини». Так само як і зараз, велика увага приділялася вивченню хімії (загальної та неорганічної, органічної, фізичної та колоїдної). По-друге, ми не мали ніяких підручників, посібників, лабораторних практикумів з наших «спеціальних» технологічних дисциплін. Були тільки конспекти лекцій. Тому на лекціях і на лабораторних заняттях ми буквально ловили кожне слово викладача і намагалися якомога більше інформації записати. Для підготовки до іспиту конспекти лекцій були нашим основним джерелом інформації. Так стан речей здавався нормальним, оскільки спеціальність «Технологія мікробіологічних і вітамінних виробництв» була абсолютно новою, а КТІХП був другим вищим навчальним закладом у колишньому Радянському Союзі, який з 1966 року розпочав підготовку інженерів для мікробіологічної промисловості.

Про навчальну практику

Крім того, навчання тоді і зараз відрізнялося обсягом практичної підготовки. Перша моя практика (після 3 курсу) тривала два місяці – серпень і вересень. Практика проходила на Ладижинському заводі ферментних препаратів у однойменному м. Ладижин, Вінницької області. До речі, це те саме підприємство, у становленні та запуску якого брав участь Юрій Васильович Карлаш, наш викладач кафедри БТМ. Під час проходження практики кожен тиждень ми працювали в певному цеху, дуже часто працювали навіть на  робочих місяцях, і іноді нам навіть платили за це зарплатню. Потім був звіт з практики, який ми захищали не тільки на кафедрі, а й на підприємстві. Після 4 курсу практика тривала уже 3 місяці (з серпня по жовтень). Друга моя практика проходила на Ліванському біохімічному заводі (м. Лівани, що знаходиться недалеко від м. Риги – столиці Латвії). Це був один з шести заводів колишнього Радянського Союзу, який випускав незамінну амінокислоту лізин. І якраз тоді, коли ми були на практиці, цех ферментації святкував свою маленьку перемогу: технологам вдалося підвищити концентрацію лізину у культуральній рідині до 45 г/л! Для порівняння: на сьогодні в світі є технології, які дають змогу отримати 200 г/л лізину! Але на той час це було дійсно велике досягнення і, як нам казали в Ліванах, що це маленьке підприємство виконувало план за всі шість заводів колишнього СРСР. Вражень від практики у Ліванах було багато, адже оді ми працювали на робочих місцях у різних цехах, що дало можливість детально ознайомитись з повним виробничим циклом: від підготовки стерилізації і поживного середовища до отримання цільового продукту певної товарної форми.

Дипломний проект

Далі на 5 курсі у лютому-березні була моя переддипломна практика на Київському заводі медичних препаратів. Зазначу, що тільки перед початком цієї практики ми отримували тему свого майбутнього дипломного проекту. Зараз студент-біотехнолог отримує та, власне кажучи, знає тему свого дипломного проекту вже на 3-му курсі. І кожна курсова робота з усіх дисциплін на кафедрі є складовою майбутнього дипломного проекту. До речі, це ще одна принципова відмінність навчання на кафедрі тоді і зараз. Тема мого дипломного проекту звучала так: «Проект виробництва кристалічного лізину на оцтовій кислоті потужністю 5,5 тисяч тонн на рік». 35 років тому ми проектували цілі підприємства! А не ділянки, як зараз наші студенти, маючи у своєму розпорядженні комп’ютери та багато різної літератури. Креслення робили вручну, і кількість таких креслень досягала 15−16 аркушів формату А1. Крім технологічної і апаратурної схем виробництва, графічна частина наших дипломних проектів містила генеральний план підприємства (з «розою» вітрів), план розміщення обладнання на кількох поверхах з складними розрізами. Зазначу, що наші дипломи, виконані кілька десятків років тому назад без використання комп’ютерної техніки, за своєю якістю і наповненістю нічим не поступаються, а за багатьма показниками навіть перевершують дипломи нинішні. Перед захистом наші дипломні проекти проходили надзвичайно серйозне рецензування. Я це рецензування можу порівняти з рецензуванням кандидатських робіт. Дипломний проект (всі креслення і переплетену записку обсягом 120-150 сторінок) передавали рецензенту (а рецензентами були провідні фахівці і спеціалісти галузі і наукових установ), і через 2−3 тижні отримували рецензію на 5-7 сторінках. Доповідь під час захисту дипломного проекту тривала 20 хвилин, як зараз на захисті кандидатської дисертації. Отже, вимоги до виконання дипломного проекту і до його захисту у нас були значно вищими, ніж тепер. Зазначу, що радянська інженерна освіта була однією з найкращих у світі. Чого, на жаль, не можна сказати про сучасних інженерів.

Життя після Інституту

Після закінчення інституту було обов’язкове працевлаштування на роботу. Інститут, факультет та кафедра отримували перелік підприємств, які потребують необхідних фахівців і спеціалістів. Розподіл на роботу відбувався за рейтингом: випускник з найвищими показниками успішності та іншими досягненнями першим обирав одне з запропонованих місць. Я йшла на розподіл першою, оскільки була найкращою студенткою на факультеті і, починаючи з 3-го курсу, отримувала Ленінську стипендію (для порівняння: на той час середня зарплата по країні була 150 крб., звичайна студентська стипендія – 40, підвищена – 50, а Ленінська − 100 крб). Із запропонованого списку я обрала Київський завод бактерійних препаратів, де й пропрацювала рік на посаді інженера-хіміка в центральній науково-дослідний лабораторії, а з 1983 року по теперішній час моя професійна кар’єра, моя робота пов’язана з Інститутом мікробіології і вірусології Національної академії наук України. Саме там, в Інституті мікробіології і вірусології я навчилася всьому тому, чого знаю і що вмію, сформувалась як біотехнолог. У 1989 році захистила кандидатську дисертацію за спеціальністю «мікробіологія». Рівно через 10 років, у 1999 році – докторську дисертацію, але вже за спеціальністю «біотехнологія». Зазначу, що на той час я була в Україні третім доктором біологічних наук, захищеним за спеціальністю «біотехнологія». Робота в Інституті мікробіології і вірусології НАН України. Упродовж роботи в Інституті мікробіології і вірусології я займалась розробкою технології синтезу мікробних полісахаридів на нехарчовій сировині. Ми селекціонували штам-продуцент, з використанням якого розробили технологію одержання полісахариду на основі етанолу для підвищення нафтовидобутку. Упродовж другої половини 80-х − початку 90-х років ХХ ст. ми тісно співпрацювали з Всесоюзним науково-дослідним Інститутом нафти (м. Москва), науково-виробничим об’єднанням «Союзнафта» (м. Уфа, Башкортостан), науково-виробничим об’єднанням «Біотехнологія» (м. Москва), а також біотехнологічними підприємствами країни: Благовєщенським біохімічним заводом (Башкортостан), Московським і Ладижинським заводами ферментних препаратів, Трипільським біохімічним заводом (м. Обухів Київської обл.). На цих підприємствах розроблена нами технологія була апробована і одержано промислові партії полісахариду, які були використані для підвищення нафтовидобутку на вироблених нафтових свердловинах Башкортостану і Західного Сибіру. Результати з підвищення нафтовидобутку на цих нафтородовищах просто вражали! Тому не дивно, що на початку 90-х років ХХ ст. Кабінетом міністрів СРСР було прийнято рішення про будівництво біотехнологічного підприємства з виробництва полісахариду за нашою технологією! Проте як кажуть: «Человек предполагает, а Бог располагает». На початку 90-х років ХХ ст. СРСР перестав існувати, і проект залишився нереалізованим. Пізніше ми продовжили використання полісахариду для підвищення нафтовидобутку уже на родовищах України (м. Прилуки, Чернігівська обл., м. Охтирка, Полтавська обл.). Розробленою нами технологією зацікавилась французька фірма «Рон-Пуленк» (гігант французької хімічної промисловості – прим. автора), і буквально на останньому етапі зірвався продаж ліцензії. Проте зазначу, що результати нашої роботи не пропали дарма, бо у 2009 році за цикл робіт, присвячених дослідженню мікробних полісахаридів, я у складі колективу авторів з Інституту мікробіології і вірусології НАНУ отрималаа Державну премію України в галузі науки і техніки.

Про роботу кафедри

Починаючи з 2000-х років, мої наукові інтереси трохи змінилися: я стала займатися розробкою технологій мікробних поверхнево-активних речовин, а у 2000 р. мені запропонували повернутись в «альма матер» на посаду завідувача кафедри. Упродовж року я розмірковувала чи варто мені круто змінювати свою професійну кар’єру. Вирішальним фактором стало спілкування зі студентами кафедри, які в Інституті мікробіології і вірусології проходили практику. Я попросила, щоб вони принесли свої конспекти з спеціальних дисциплін, порівняла те, що вони вміють і знають з тим, що потрібно знати і вміти біотехнологу на сучасному етапі, і погодилась. З 2001−2002 навчального року я очолюю кафедру біотехнології і мікробіології в нашому Університеті. Чи багато вдалося зробити за час керівництва кафедрою? Мабуть, судити не мені, проте на сьогодні кафедра залишається ключовою в підготовці біотехнологів в Україні. Роботодавці це цінують, вони знають, що випускники-біотехнологи НУХТу багато чого вміють і знають. Я з гордістю можу сказати, що наша кафедра єдина, яка упродовж 40 років свого існування випускає біотехнологів з сильною інженерною підготовкою. Нині випускники нашої кафедри є одними з небагатьох в Україні, які вміють проектувати підприємства біотехнологічної галузі, розробляти і писати регламенти. Кафедра біотехнології і мікробіології може пишатись тим, що на теперішній час не тільки біотехнологи, а й студенти біологічних факультетів інших університетів навчаються за підручниками, написаними нашими викладачами. Ми гордимося тим, що наші студенти є співавторами багатьох наукових публікацій і патентів, постійними переможцями Всеукраїнських олімпіад з біотехнології, призерами і переможцями Всеукраїнських конкурсів студентських наукових робіт. Завдяки своїм успіхам і досягненням під час навчання на кафедрі наші випускники успішно працюють на підприємствах галузі і в наукових установах. На теперішній час наша кафедра є єдиною в Україні, понад 80 % викладачів якої є кандидатами і докторами біологічних і технічних наук за спеціальністю «біотехнологія». Під кінець зазначу, що колектив кафедри біотехнології і мікробіології не зупиняється на досягнутому, а впевнено нарощує свій потенціал та робить все можливе для підготовки молодих талановитих інженерів і науковців у галузі біотехнології