Студентство

Чесно скажу, що ще навчаючись у школі я планував вступати до Ленінградського кораблебудівельного інституту, бо займався в гуртку судномоделювання. Але в останній рік навчання в школі я захопився статтями про досягнення в галузі технічної мікробіології, які широко публікувалися в ті часи в доволі популярному науково-технічному журналі «Наука и жизнь». Ця інформація змінила мій вибір і я почав шукати – де і хто готує фахівців такого профілю? Виявилось, що у колишньому Радянському Союзі, лише два вищих навчальних заклади почали готувати майбутніх інженерів-біотехнологів – це кафедри мікробіології Київського технологічного інституту харчової промисловості (нині – НУХТ) та Московського технологічного інституту харчової промисловості. Звісно, я обрав Київ і у 1969 році подав документи до вступу в КТІХП на спеціальність «Технологія мікробіологічних та вітамінних виробництв». Конкурс був страшенний – десь до 15 чоловік на місце, бо набиралась лише одна група 25 чоловік тай підготовка абітурієнтів була на дуже високому рівні – майже усі були або медалістами, або відмінниками навчання. Вступні іспити включали в себе три усні випробування математика, фізика, хімія та один письмовий – українська мова та література. Мені вдалося успішно скласти ці іспити і з 1 вересня 1969 року я став студентом КТІХП. Оскільки ця спеціальність була нова, вчитись доводилось не лише студентам, але й викладачам – важко, але цікаво. Практично були відсутні підручники та посібники з багатьох технологічних дисциплін і викладачі готувались до лекцій в бібліотеці, опрацьовуючи масу журнальних статей як вітчизняних, так і закордонних. Крім того, на той час коли я став студентом КТІХП серед старшокурсників у нас був лише третій курс, і відповідно запитати про те, як робити курсові проекти, тим паче дипломний проект, не було у кого. Лише високий професіоналізм та завзятість наших викладачів дозволила нам подолати ці труднощі і отримати високій рівень знань, яким я і до нині користуюсь. Практику доводилось проходити на небагатьох існуючих дослідно-промислових підприємствах, які були розкидані по усьому Радянському Союзі. Так переддипломну практику я проходив у лютому 1974 року на Уфімському нафтопереробному заводі (Башкірія) у дослідно-промисловому цеху по виробництву білково-вітамінних концентратів, де у якості субстрату для культивування кормових дріджів Candida utilis використовувались рідкі парафіни нафти як відходи нафтопереробки. Завдяки дружній підтримці інженерно-технічних працівників цеху, які всіляко допомагали нам студентам-практикантам опрацьовувати важку для сприйняття технічну документацію, мені вдалося написати та оформити дипломний проект, який я успішно захистив і отримав диплом з відзнакою за спеціальністю «Технологія мікробіологічних та вітамінних виробництв».

КВК

У нас було досить цікаве студентське життя. Як і нині в інституті проводились вечори факультетів, і я як староста групи та відповідальний за культурно-масову роботу, приймав активну участь в їх організації та безпосередньо як учасник (танцювального колективу). Оскільки тоді такого явища як дискотека не існувало, після кожного такого вечора факультету в холі актової зали влаштовувались танці під «живу» музику. В інституті був свій досить гарний вокально-інструментальний ансамбль, який на той час мав практично професійну апаратуру і грав відомі речі з репертуару «Бітлз» та інших відомих гуртів. Там ми знайомились з дівчатами не тільки з інших факультетів, але й з інших інститутів, бо слава про наш музикальний ансамбль лунала всім Києвом. Що стосується КВК, то на той час він був у зародковому стані і не набув широкої популярності в інституті, хоча ми з інтересом дивились в гуртожитку передачі КВК Центрального телебачення. З першого курсу я активно займався і спортом – легкою атлетикою та лижним спортом. У вихідні дні восени та навесні ми обов’язково ходили у туристичні походи по околицям міста, особливо ми полюбляли походи до мальовничих місць річки Десна. Серед комічних пригод років студентства згадується випадок, який стався на черговий день факультету. Я тоді був на 5 курсі і керував факультетським танцювальним колективом. Ми мали танцювати із хлопцями танок із шаблями. Нас було три пари,які у танку фехтують один з одним. Оскільки на той час у нас не було особливих костюмів, ми були вдягнені у армійські гімнастьорки та підперезані армійськими ременями. І от після чергового фехтування в одного з учасників пари розперезується ремінь і падає на сцену. Відповідно хлопець просто зупиняється у танці, присідає і пробує його дістати, в той час як інший робить відповідний замах шаблею і теж зупиняється … Німа сцена! Я перший раз побачив як глядацька зала перехилялася від реготу в одну сторону, а потім в іншу. Це при тому, що інші пари продовжували танцювати та фехтувати… Глядачі від цього отримали такий заряд гумору, що впродовж багатьох років ця історія завжди згадувалась на традиційних зборах не одного покоління випускників факультету.

Життя після університету

Після закінчення вишу було обов’язковим відпрацювання впродовж 3 років за місцем розподілення. Оскільки ми були спеціалістами нової тоді спеціальності, майже половина групи за розподіленням була направлена на новобудову – Світлоярський завод білково-вітамінних концентратів, що у Волгоградській області. Про масштаби цієї споруди говорять наступні цифри: загальна площа займала декілька гектарів, біля головного виробничого корпуса були встановлені 20 ферментерів по 10 з кожної сторони геометричним об’ємом 900 м3 та потужністю двигунів перемішуючих пристроїв 9000 кВт. По головному корпусу швидко можна було пересуватись лише на велосипеді аби пройтись від пульту управління першого ферментера до десятого. І все це обладнання мали запускати ми, випускники КТІХПу, МТІХПу та мікробіологи Дніпропетровського національного університету, бо основну частину інженерно-технічних працівників заводу складали інженери-хіміки.

Армія

Як казали раніше: «Армія – це школа життя». Це дійсно так, бо наприклад, з 18 річного юнака вона робить мужчину, який стає самостійним в прийнятті важливих рішень та привчає до порядку. Мені було значно простіше у цьому плані, бо я призивався у віці 23 років і за плечима в мене була вища освіта. Тоді у вишах, де була відсутня військова кафедра, випускники-чоловіки проходили службу в лавах Радянської армії впродовж одного року у званні рядового. Тому у листопаді 1974 я був призваний до армії і впродовж року проходив службу в інженерних військах у місті Хмельницькому. Маючи вищу технічну освіту, я виконував обов’язки техніка-кресляра у військовій будівельній частині, яка будувала пускові шахти для стратегічних балістичних ракет. Нині у зв’язку з позбавленням України ядерного статусу, ці шахти закриті і занедбані, хочав їх будівництві залишилась і моя частка військово-інженерної праці. Закінчив я свою службу молодшим сержантом в грудні 1975 року.

Після служби

Наприкінці своє служби я отримав запрошення на роботу від дирекції Ладижинського заводу ферментних препаратів, що на Вінничині. Там вже працювали наші випускники з молодших курсів, які власне і порекомендували мене керівництву нового будівництва. Завод проектували інженери Одеського інституту «Южгіпробіосинтез», а будували фахівці спеціалізованого будівельного управління «Укренергомонтаж», у яких був дуже обмежений досвід щодо особливостей та специфіки мікробіологічних виробництв, тому керівництво особливі надії покладали на наших випускників, оскільки саме керівництво складалось в основному із інженерів-хіміків. Мені доручили бригаду монтажників, з якими довелось монтувати великотонажне обладнання (виробничі ферментери, розпилювальні сушарки), робити гідравлічні випробування обладнання, запускати технологічний процес. Це був безцінний досвід, який і до нині дає мені можливість використовувати його при викладанні інженерних дисциплін, особливо, основ проектування біотехнологічних виробництв.